ЗСУ кілометр за кілометром очищають від нечисті українську землю. Загарбники біжать, у паніці кидаючи зброю та техніку. Адже ще зовсім недавно поводилися як господарі.
Про те, як виживали в окупації та як тепер повертаються до нормального життя нещодавно звільнені населені пункти, «ФАКТАМ» розповіла мешканка одного із сіл Ізюмського району Харківської області Ганна Сергієнко.
Ми давно знайомі. З початку березня вона була «не абонентом». І ось днями пролунав довгоочікуваний дзвінок.
Ганна попросила не називати її село, пояснивши: «Історій багато. Вони і зворушливі, і страшні. І настільки відомі, що зробити їх анонімними неможливо. Не знаю, як люди поставляться до того, що про них розповідають пресі. Тому давай так: все, що можна, розповім зараз, решту потім».
— Ганно, коли окупанти увійшли до вашого села?
— 20 квітня. Найстрашніше в окупації, що ти постійно почуваєшся під дулом автомата, весь час думаєш про те, що до тебе прийдуть і влаштують обшук. Декого обшукували так, що тільки, вибач, у труси не залазили. Забрати могли будь-що — ноутбуки, телефони, книги, будь-яку дрібницю, яка їм не сподобалася. «Навіщо забираєте?» — «На перевірку». Лише мені та ще кільком людям вдалося сховати мобільники. Але зв'язку все одно не було, тому вони були марні. Дуже боялася, що знайдуть ноутбук, де в мене дуже багато різної інформації, за яку можна точно загриміти «на підвал».
Кілька людей із нашого села зникли. Ми не знаємо, що з ними. Ті, кого забрали, а потім відпустили, дуже змінилися. Поки що нічого не розповідають про те, що пережили.
Окупанти під час обшуків пояснювали: «Ми шукаємо диверсантів». І обов'язково додавали: «Майте на увазі, прийдуть укроДРГ, вони вас уб'ють, зґвалтують і кинуть у льох».
Читайте також: «Після окупації Балаклії деякі „колеги“ продовжили працювати поліцейськими»: правоохоронець розповів, що побачив у звільненому від рашистів місті
— У багатьох селах не було світла, води, газу. У вас так само? Як ви виживали?
— Електрики у всіх селах немає з 5 березня. Думаю, найближчим часом відновлення електромереж не передбачається. Ми звикли обходитися. У кого є генератори, правдами й неправдами дістають бензин, включають і щось заряджають. Виручають і сусідів.
Зрозуміло, що немає Інтернету. Інформаційний голод для мене (може, не для всіх) виявився просто жахом. Нічого не розумієш, нічого не знаєш, тільки здогадуєшся. Але загострюється інтуїція. З якихось деталей складаєш картину.
Перші два тижні окупанти займалися якимись перевірками. Потім почали налагоджувати свою адміністративну систему. Ізюм, Балаклію, Куп'янськ розбили на квартали, знайшли людей, які погодилися бути квартальними, а в селах — на кшталт старост.
Насамперед зайнялися збором наших даних. Приходять: «Покажіть документи». — «Навіщо?» — «Нам треба». І ти нічого не зробиш, бо один пише, а п'ять з автоматами стоять поруч.
Офіційна причина, чому одразу всіх переписали — нібито збиралися виплатити кожному по десять тисяч рублів. Проте їх дали лише пенсіонерам, та й то не всім. Села взагалі вийшли за залишковим принципом. До нас ті, хто погодився працювати в окупантських банках, відмовлялися їздити, бо вважали такі поїздки небезпечними.
Другий варіант «перепису» — хотіли провести «референдум». Вони про це говорили. Але не встигли.
Іноді приходили та фотографували людину з паспортом у руках.
У будинок за весь час зайшли лише раз (інші візити обмежувалися двором). Усі оглянули, але нічого не чіпали. При цьому встигли запитати, чого я така сердита. Адже не завжди стримаєш емоції.
Читайте також: «Ми майже кожен день дізнаємось, що хтось погодився співпрацювати з окупантами», — мешканка Херсона
— Що ти їм відповіла?
— Я тримала в руках кішку. Сказала: «Вона дряпається. Якщо відпущу, вона вас теж подряпає».
Востаннє заходили тижнів зо два тому. Знову дуже чемно (ніколи не хамили, не грубіянили, не загрожували) попросили документи. «Так скільки можна їх дивитися?» — «Так треба».
Спочатку у нашому селі стояли вояки із так званої «ЛНР». Ходили чутки, що вони обнесли багато будинків, особливо порожні. Ці діячі думали, що всі тут уже їх, що вони господарі, але росіяни потихеньку витіснили їх звідси. Між росіянами та еленерівцями були серйозні тертки, причому на всій захопленій території. Зрозуміло, що росіяни набагато професійніші. Це було видно і за поведінкою, і з екіпірування.
— Як було з продуктами?
— До окупації була можливість здобувати українську гуманітарку, вона була нормальна. Коли ці зайшли, перший місяць взагалі нічого не давали. Потім з Ізюма, Балаклії, Куп'янська почали привозити щось. Гуманітарку розносили люди, які складали списки. Але її отримували лише ті, хто погодився на документування. Хоча, щиро кажучи, не знаю тих, хто не погодився. А тих, хто відмовився брати російську допомогу, знаю.
Вона була різною. Все впритул, але з голоду не помреш. Хліба ми не бачили місяць. Потім почали возити раз-два на тиждень.
Але є один плюс. Я схудла на 16 кілограмів. Колись сиділа на дієтах, рахувала калорії, — і не худла. А тут все пішло швидко. І через страх, і через недоїдання.
Виїхати чи вийти з будь-якого села було неможливо — кілька блокпостів. Випускали лише за дозволом. Тобто тебе закрили. Сиди та мовчи.
Читайте також: «Трупи на деревах і землі, шматки людської плоті, братські могили», — лікар-інтерн про пекло в Маріуполі
— Люди зустрічали загарбників хлібом-сіллю?
— Не знаю таких фактів. Люди просто підкорилися неминучості. Тому що жити та їсти хочеться всім.
Потім нам розповіли, що у цих «адміністраціях» нібито нікому — ані «мерам», ані ментам, ані квартальним, ані старостам — зарплату ніхто не платив. Просто давали трохи більше гуманітарки. Напевно, вони сподівалися, що колись будуть і заробітні плати, і привілеї.
А гроші давали лише пенсіонерам та інвалідам, і то їх отримували далеко не всі, як я сказала. Не було системи. Хоча вони дуже намагалися її налагодити. Про це свідчить навіть те, що з'явилися газети. Їх роздавали безплатно разом із гуманітаркою.
— Хто їх видавав?
— Не знаю. Там не було ані вихідних даних, ані прізвищ авторів. Ці газети нагадували партійні видання наймахровішого радянського часу. Читати неможливо. Україна сама розумієш хто, а вони «визволителі». Обов'язково була інформація про «адміністрацію Харківської області», яку вони створили, якісь статті перших осіб цієї псевдообласті, ще постійно писали, яких шпигунів спіймали і які їхні вояки герої. Це не те що не журналістика — навіть не знаю, як назвати.
— Агітпроп.
— Причому регулярний. Іноді давали не одну газету, а дві-три. Коли читала, у мене боліло серце.
— Ціни на продукти сильно підскочили?
— Десь у півтора раза. Був період, коли нас почали випускати із села, дехто їздив до Ізюма, Балаклії, Куп'янська, де якийсь час працювали ринки. Можна було замовити, щоби щось привезли. Але була величезна проблема з готівкою. І що з того, що на картці є гроші?
— Медичну допомогу ви отримували?
— Про що ти говориш? Вони створили здраввідділи та соцвідділи. Щоб у селі були медсестра та соцпрацівники. Але їм також платили лише гуманітаркою.
Ліки якісь привозили. Але зовсім не ті, що потрібні людям. Зрідка лежачим або інвалідам могли щось привезти. А взагалі було дуже погано, просто ніяк. І досі погано.
— Коли і як для вас завершилася окупація ?
— До 4 вересня навколо йшли жорстокі бої, гриміло з усіх боків. А потім стало тихіше, ще тихіше. І раптом вони взяли та втекли, причому швидко. Така раптова втеча вразила. Усі, хто здатний думати, вважають, що це якась пастка.
До речі, невелика частина земляків поїхала прямо в одній колоні з окупантами. Такі були у всіх селах.
— Що відчуває людина, коли нарешті припинилося пекло?
— Зараз — тотальний страх. Одні під час окупації чекали й сподівалися, що Україна повернеться, і поводилися відповідно. Дуже багато хто продовжував і за окупантів розмовляти українською. Ті, хто не вірив, теж поводилися відповідно. Тепер бояться всі.
По-перше, реваншу росіян. Розуміємо, що вони просто зметуть тут усе. Хоча й так багато сіл дуже постраждали. До того ж стрімкі події завжди викликають тривогу.
По-друге, люди дуже бояться СБУ. За окупантів побоювалися зайве слово сказати. Тепер їх лякає зачистка. Вона буде, і це правильно. Але люди не знають, як усе проходитиме. Наприклад, усі, хто возив гуманітарку, шоковані. Думають, що їх тепер притягнуть як колаборантів.
Усі напружено чекають, що незабаром почнуть ходити по домівках і з'ясовувати хто чим займався. Люди дуже переживають: «Ми ж розписувалися у відомостях. Що тепер буде?» Намагаюся пояснити, що за те, що вони брали продукти, точно не покарають.
Читайте також: «Були йолопи, у яких російські бомби знищили будинок, а вони малювали „Z“ та робили селфі», — радник мера Маріуполя Петро Андрющенко
— Як люди зустрічали ЗСУ?
— Тих, хто радіє приходу наших, багато. Але обіймів не було. Кілька хлопців пройшли селом. Когось попросили зварити картоплю. Звичайно, люди все зробили.
Наразі військові спокійно ходять вулицями. І ми ходимо спокійно. У нас справді спокійна ситуація. Під час окупації вона була дуже знервована.
До того ж над нами всі ці місяці постійно літали ракети, бахали якісь гаубиці та танки. Уяви, все гримить, гуде, кудись потрапило, десь горить. Ти знаходишся як у «очі тайфуну». У тебе маленький світ і ти в ньому сидиш. Молитись я не вмію. Весь час думала: ось зараз як прилетить до хати — і хана. Пройшли обстріли — вийшов, позбирав у дворі уламки. Якби там був, прибило б. у нас є загиблі під час обстрілів.
Ти весь час у напрузі. І раптом, наприклад, два дні тиша. Ну, як це може бути? Всі настільки звикли, що навколо бахання та скрегіт.
А насамкінець уже — не знаю, як сказати, страх, не страх, якийсь пофігізм настав.
— До такого страху можна звикнути?
— Можна, можливо. А ось до тиші… Знаєш, тиша — це теж страшно. Тепер треба звикнути до неї. Ми досі не можемо спокійно виспатись. Продовжую спати в одязі. Раптом знову почнеться…
Що ще страшно? Адже тут скрізь ліси. Сосни стоять до половини обгорілі. Лісники кажуть, якщо кора обгоріла, дерево непридатне. Тобто ліс відсотків на 70, як мінімум, доведеться прибирати. Ходити до річки не можна, у ліс не можна. Скрізь повно уламків, снарядів, розтяжок, боєприпасів, все заміновано.
А ще вони, тікаючи, залишили чимало своєї жратви. Звичайно, народ її розтягнув по домівках. Але люди бояться: «Треба здерти етикетки. До нас прийдуть, а в нас російська тушкованка». Кажу їм: «І що тепер?»
— Діти у селі були весь цей час?
— Ні. Їх забрали хто куди міг. Залишилися лише старі люди. Я навіть 40-річних вважаю за молодих. Не знаю, коли школу запустять. Дах пробитий, згоріла їдальня, бібліотека розорена, комп'ютери зникли.
Ось ти питала про побут. Їжу доводилося готувати на багатті. Але це нам, старим людям, настільки важко. Треба наколоти якісь дрібниці, розтопити. А в дощ? А в спеку? Це лише звучить романтично — їжа з ароматом від багаття.
Щоб видобути воду зі свердловини, потрібний насос. А електрики немає. Вода у криницях дуже погана. Мені не під силу носити її. На день треба хоча б десять відер мінімум. Допомагають сусіди.
Читайте також: «Я плачу від любові до України. Від того, що ми з нею зробили», — російська журналістка Вікторія Івлєва.
Ми терпимо. Надій на відновлення нормального життя наразі немає. Знаємо, скільки всього зруйновано в країні і що на загальному тлі до таких сіл, як наше, просто руки не дійдуть. Тому не чекаємо, що хтось приїде та все зробить. Розуміємо, що нічого ще не закінчилося, що так, як у нас, зараз на всіх звільнених територіях.
Так, чудово, що нас звільнили. Щиро дякую хлопцям. Але переживаємо, звісно, як зимуватимемо. Дров у лісі не нарубаєш. Де їх брати? Інакше просто замерзнемо. Сподіваємось, що, може, очистять якийсь шматок лісу та дадуть заготовити. Але чим рубати? Потрібна бензопила, потрібний бензин. Блін, ці дрібниці стільки сил забирають.
Знаєш, я постійно думала про те, якого біса путін все це робив. Так зганьбити цілу країну… У мене є відповідь. Я роками копіювала до ноутбука книги. Все відкладала — колись почитаю. Під час окупації багато читала. Це рятувало. І ось знайшла книгу ідеолога рашизма Дугіна про неоєвразійство, на якому він схиблений. Напружилася і все прочитала. Усі відповіді там.
— Дугін — пекельне створення. Добре пам'ятаю його заклик у 2014-му: «Українців треба вбивати, вбивати та вбивати».
— Дугін Україну навіть не розглядав як суб'єкт. Для нього Україна є частиною СНД, а вся територія СНД належить росії. У нього це декларовано мільйон разів.
Його теорія дуже струнка та продумана. Все капітально, він глибоко знає історію, філософію, психологію. Але вона справді пекельна. Обгрунтовано так, що людина занурюється туди, наче муха в павутиння, і вибратися дуже важко. Ось це й працює. І він не один там такий.
Путін каже словами Дугіна: «Навіщо нам такий світ, де не буде росії?» Вони здатні на все. І ядерну бомбу скинути. Чітко кажуть: «Нам нічого не потрібно, якщо не по-нашому».
Дугін має ще теорію про триукладність. Якщо коротко, то не страшно повернутися до традиційного середньовіччя. Він часто наголошує: «Ми ж не протестанти, ми не за те, щоб заробляти, наш народ розуміє, що не в грошах щастя».
У окупантів навіть думки не виникало, що вони перетнули якийсь кордон. Вони прямо казали: «Ми вдома». Яка окупація? Вони рятують Україну. І не розуміють, за що ми воюємо. Багато хто з них просто тупий. Вони тут заробляють. Набір їх кліше: «А що мені було робити? Немає роботи, у мене кредити, іпотека». А «укропів покришити» — свята справа. Це нормально.
Тепер про важливе. Хочу, щоби мене почули. Ми через відсутність інформації змушені виходити з того, що бачимо. Ми бачили, як окупанти будували свою адміністративну систему. Вони одразу дали зрозуміти, що вони тут надовго. Чотири місяці люди так чи інакше звикали, що з цим доведеться жити, бо нікуди подітися. І ось буквально одного дня все змінилося. Це психологічно тяжко. Тож ейфорії зараз немає.
Так, люди натерпілися, але якось почали пристосовуватися, їм здавалося (наголошую!), що щось налагоджується, а тепер усе обірвалося. Візьми мене. Я віддала всі картки людині, яка переводила в готівку гроші. А що робити? Де взяти гроші? Частину він перевів у готівку, частина залишилася на картках. А тепер він зник, його мобільний номер недоступний. Скоріш за все, поїхав разом із ними. Ні карток, ні грошей. І я не одна така. Мені надходитимуть SMS, що пенсія надходить. А де мої картки? Коли відкриють банки, доведеться їх поновлювати. Але коли? І це також дуже ускладнює моє життя. Хоча, звісно, все вирішиться.
І скільки таких моментів, які людину повністю вибивають із колії. Руки опускаються і не знаєш, що робити. Не тому, що ти не радієш звільненню. Я радію однозначно. Просто розповідаю тобі про деталі, з яких складаються наші будні.
Але я все одно готова втратити картки й все інше, аби жити у своїй країні. Однак не всі такі. Під час окупації один мені відкритим текстом сказав: «Я за переможця».
— В сенсі?
— Хто переможе, за того й він. Виявляється, люди й так гадають. У більшості ніякої ідеології. Вони хочуть зберегти своїх дітей, хочуть вижити, хочуть, щоб було тихо і була їжа. Ми можемо їх засуджувати, казати, що так не можна. Але вони такі.
Зараз у них страх із приводу всього. Яку тему не візьми. Крок ліворуч, крок праворуч — все хитко і незрозуміло. Ми продовжуємо розмовляти обережно. Двадцять разів думаєш, перед тим, як сказати. Згадуєш, кому і що ти казав. Бо не знаєш, як людина відреагує. А раптом, не дай Боже, трапиться біда і ті знову повернуться?
Колись розповім про тих, хто тримався стійко. У сусідньому селі одна жінка не брала гуманітарку, скільки її не вмовляли. А люди не хочуть бачити цього геройства. Їх воно дратує, оскільки такі вчинки підкреслюють їхню слабкість. І почалося: «Подивилися б ми, якби вона не мала городу».
Пам'ятаєш «Сандро з Чегема» Фазіля Іскандера? Там маленьке село, де вирують пристрасті світового рівня. У нас те ж саме. Ми думали, що тут сидимо в куточку нікому не потрібні. А виявилось, що ні. Про нас можна писати роман…
Читайте також: Олег Жданов: «Восени ЗСУ вже зможуть і Херсон звільнити, і не лише його»