Військова медичка Вікторія Обідіна разом із 5-річною донькою Алісою до травня перебували у бункері «Азовсталі», а під час їхнього виходу «зеленим коридором» матір з дитиною розлучили окупанти. Аж до жовтня жінка не чула голос своєї донечки. Вдалось це лише 17 жовтня, коли її звільнили із полону. Про нелюдські умови утримання, тортури та чому досі не зустрілась із донькою 27-річна Вікторія розповіла «ФАКТАМ».
- Перші хвилини біля автобусу я зателефонувала мамі та повідомила, що нарешті мене обміняли. Поговорила і з донечкою, вона впізнала мій голос. Сказала, що сильно скучила і любить. Тепер щодня Аліса питає, коли ж ми нарешті зустрінемось, адже вона із бабусею у Польщі. Думаю, що не раніше як за місяць, тому що ми всі після полону залишились без документів та проходимо реабілітацію. На щастя, серйозних проблем зі здоров'ям після пережитого у мене нема, приймаю заспокійливі, адже маю певні проблеми зі сном.
- Вікторіє, розкажіть як ви опинились в армії і де зустріли повномасштабне вторгнення?
- Я родом із Волноваського району і в 2014 році зняла квартиру у Маріуполі та працювала медсестрою у лікарні. Змалечку мріяла носити форму, якщо чесно. Після декрету у червні 2021 року підписала контракт із ЗСУ на посаду фельдшера поліклініки. 24 лютого зустріла у Маріуполі. Так у нашій частині був казармений режим та зв’язку не було, вирішила рятувати доньку. Разом із товаришем з «Азову» 20 березня вивезла з квартири Алісу й ми поселились у бункері «Азовсталі», який ми повністю облаштували. Нам доставляли поранених, яким ми надавали допомогу, за деякими виїжджали.
Читайте також: Реально хворі люди сьогодні ставлять світ на межу жорсткої продовольчої кризи, — Зеленський
Донька дуже мужньо пережила той період, навіть просилась допомагати. І що ви думаєте, Аліса ходила і роздавала кожному, хто тягнув руку, таблетки, так само скорочувала мені час роботи. У бункері в доньки було із собою кілька іграшок, якими вона гралась із ліхтариком, також в неї був телефон, іноді навіть інтернет, аби подивитись мультфільми. У блокнотику ми записували букви, аби їх не забувати, малювали, читали казки.
- Як так сталось, що вас розлучили перед полоном?
- 5 травня «Червоний Хрест» організовував так званий «зелений коридор» для мирного населення. А так як я була єдиною з дитиною, мене вивели в цивільному одязі, не можна було брати із собою військовий квиток, все те, що підтверджувало б мою особу. Але мене вирахували завдяки відео, яке було на той час активно поширено. На ньому Аліса казала, що мріє, аби нас із нею швидко евакуювали і що її мама — військовий медик, яка рятує поранених… Окупанти спитали: «Твоя дитина?» Приховувати ніяк не можна було, адже Аліса стояла біля мене. Коли я вже зрозуміла, що не проходжу фільтрацію, мені повідомили, що доньку заберуть у дитячий будинок. Ми жили у наметовому містечку ті два дні. Потім «Червоний Хрест» дав дозвіл подзвонити мамі і вона сказала везти Алісу до Запоріжжя, а там її забере мій дядько. 7 травня я зібрала дочці речі, біля автобусу було дуже багато людей, тому «під шумок» сіла туди і я. Зняли мене звідти у Мангуші. Вивели разом із донькою. Мене залишили… Натомість Алісі дали дозвіл їхати на підконтрольну територію України, а подбати про неї погодилась одна із пасажирок, я написала довіреність на її ім'я. У Запоріжжі Аліса жила кілька днів у заступниці голови Запорізької обласної державної адміністрації Злати Некрасової, після того її забрав наш родич, який передав Алісу моїй мамі. Дитину вона вивезла у Польщу, де проживає з моїм вітчимом.
- А що було далі з вами?
- Мене ж відправили у відділ поліції, там мене били гумовими палицями, адже хотіли отримати дані про побратимів. Зав'язували очі, руки і вимагали бігти. Й навмисно стверджували невірний шлях, аби ти вдарявся головою в закриті двері… Коли зрозуміли, що нічого цікавого не розкажу, просто посадили у камеру. Після того забрали у відділ боротьби з організованою злочинністю в Донецьк. Там я дала інтерв’ю, яке вони хотіли почути. Звернулась, аби мені віддали доньку, хоча прекрасно розуміла, що цього не потрібно. Адже через Алісу на мене могли б тиснути, погрожуючи, що їй зроблять боляче.
Читайте також: «Своєю смертю він зберіг комусь життя»: під час розмінування Харківщини загинув підполковник Олександр Мамчур
Тому я рада, що її не було в той момент. 31 травня мене перевели в ізолятор тимчасового тримання, а 1 липня я вже поїхала в Оленівку. Туди, де був той самий теракт. На момент вибуху ми перебували іншому приміщенні, знаходилась у двомісній камері ще із десятьма жінками. Ходити там було ніде, спали на підлозі. Замість вікон — залізний щит, повітря ледь просочувалось. Воду пили із ставка, а вона ще й цвіла… На сніданок давали перлову кашу, на обід — борщ, який нагадував воду, в якій плавали кілька шматочків картоплі і ще менше капусти. На вечерю — ячна крупа з промисловими відходами та в перемішку з рибою. Жодної медичної допомоги не надавали. 3 жовтня у Аліси був день народження і я попросила в окупантів дати можливість подзвонити їй, аби дізнатись як вона і чи зустрілась з бабусею. Наступного дня мені таки дозволили. Говорили ми менше хвилини. Так хоча б рідні дізнались, що я в Оленівці. 14 жовтня до нас зайшли в камеру та назвали певні прізвища. Мого ні… Я зрозуміла, що маю вийти з цього пекла, бо наступний етап — це вже росія, а я туди не хотіла. Почала вимагати керівництво колонії, працівників ФСБ. Мовляв, чого всіх забирають, а я залишаюсь одна, ще й із тими, хто прийняв рішення бути саме на території «днр». Як вони після цього будуть на мене дивитись? Після того мене забрали у Таганрог і звідти вже на обмін.
- Що морально тримало вас у полоні? Чи часто плакали?
- Ви знаєте, сліз не було, якби я не намагалась плакати. Мабуть, це сила духу чи стрес. Постійно були думки за дитину, що маю вижити заради неї. В Оленівці нас не чіпали, але я дуже сильно переживала за чоловіків-військових. Бо чули як із них там знущались. Й потрібно було постійно мовчати. Але ми сильні, справились. Й віра, що ми потрібні своїй родині та країні теж зігрівала. Дуже шкода тих, хто так і залишився там. Дай Боже, аби їх швидше повернули додому.
Читайте також: Рашисти випустили десятки ракет по Україні: знеструмлено Київ, Харків, Запоріжжя
- Ви спілкуєтесь із Алісою завдяки відео. Як за ці півроку вона змінилась?
- Сильно подорослішала, підросла. Думки в неї після всього стали інші, розвинена не за своїм віком. Аліса вчить англійську, польську, українську, щоб не забувала. У Польщі донька відвідує дитячий садочок, знайшла нових друзів. Але вдома завжди найкраще. Хочеться так набутись з дитиною, ви просто не уявляєте. Більше ніколи її так надовго не відпущу.
Нагадаємо, раніше «ФАКТИ» опублікували інтерв’ю генерал-майора СБУ у відставці Віктора Ягуна «Війна до літа наступного року вже відійде у минуле».