— Мої чоловік Руслан і молодший син Дан захищали Маріуполь, — розповіла «ФАКТАМ» Ганна Звоник, якій з 15-річною донькою довелося прожити в Маріуполі жахливі 52 дні під постійними ворожими обстрілами, без опалення, світла, газу, зв'язку та централізованого водопостачання. — Коли ми з донею нарешті вирвались звідти і добралися до Києва, мені прислали відеосюжет сепаратистів, в якому я побачила Дана і його чотирьох побратимів — вони потрапили в полон. А через тиждень мені зателефонував якийсь чоловік. Він говорив з кавказьким акцентом — кадировець. Як його звати не сказав, лише повідомив, що він з поліції Старобешевого (окупованого райцентру на Донеччині). Спитав, чи знаю, де мій син. Відповіла, що в полоні. «Нет, он погиб». Кажу: «Погиб?! Он был на видео живым и здоровым». Чую, хтось поруч з кадирівцем сказав: «Она смотрела это видео». Кадирівець спитав мене: «Вы сейчас где — в Донецке или в Мариуполе? Сможете приехать забрать сына?» — «Я на украинской территории». — «Сколько вам нужно времени, чтобы приехать». — «Хотя бы дня три». «Это много. Если завтра не приедете, его зароют». Кажу: «Позвоню родственникам в Донецк, чтобы забрали».
— Але моїй мамі Дана не віддали — сказали, що за ним мають приїхати хтось з його батьків і пред’явити документи, — продовжує Ганна Звоник. — Наступного дня поїхав свекор — у нього таке ж прізвище, як і в Дана, — Звоник. Свекру його віддали, але не просто так — довелося ткнути хабар 500 доларів.
Дана поховала в Донецьку моя мама. Їй видали свідоцтво, в якому написано явно вигадану причину смерті. Насправді сина вбили — в нього на потилиці величезна рана.
— Вдалося дізнатися, чому з ним розправились?
— На скільки мені відомо, Дан сказав в полоні, що він боєць територіальної оборони. Чула версію, що один чоловік, з яким син знайомий ще з дитинства, розповів окупантам, що Дан раніше служив в «Азові». Як відомо, навіть назва цього полку, діє на росіян та деенерівців, мов червоний плащ на бика.
Мій чоловік Руслан в цей час знаходився на «Азовсталі». Другого травня він зміг зателефонувати мені через «Старлінк» (супутникова система стільникового зв’язку — Авт.). Я спитала, як Дан потрапив в полон? Чоловік відповів, що був бій. Сина, певно, взяли в полон непритомного.
— Тобто ваш чоловік не знав точно, як це сталося?
— Так, не знав. Також йому не було відомо про те відео з полоненими, серед яких знаходився Дан. До речі, з відео незрозуміло, чому наш син і ще один хлопець стоять по пояс роздягнуті, без взуття — в одних шкарпетках. А решта полонених вдягнені й взуті, з шапками на головах. Голос за кадром брехав, що полоненим тепер нічого не загрожує, бо буцімто росіяни з деенерівцями дотримуються міжнародних конвенцій. Ой, якби воно так було! Під час тієї телефонної розмови 2 травня я розповіла чоловіку, що Дана вбили в полоні.
Незабаром і Руслан опинився в полоні разом з іншими захисниками, які знаходились на «Азовсталі». Про це мені повідомили з Міжнародного комітету червоного хреста, бо Руслан заповнив в сумнозвісній колонії в Оленівці картку військовополоненого. А від ветеранів «Азову» знаю, що мого чоловіка тримали в бараці для полонених бійців територіальної оборони. Це було ще до терористичного акту, коли окупанти підірвали приміщення з полоненими. На превеликий жаль, після того жодних відомостей про чоловіка не маю. Він не числиться в жодних офіційних списках: ані серед живих, ані серед загиблих, ані серед зниклих безвісти.
— А список загиблих під час теракту існує?
— Так — той, що оприлюднила російська сторона. Мого Руслана в ньому немає. До речі, нещодавно разом з матерями, дружинами, дорослими дітьми полонених, місцеперебування яких приховує російська сторона, ми створили громадську організацію «Вояцький визвіл», щоб разом боротися за повернення наших рідних.
— Поставлю ще запитання про сина. У вас було передчуття, що з Даном щось станеться?
— Ні. Знаєте, коли він служив в «Азові» і неодноразово брав участь в бойових виїздах, я кожного разу боялась, що з ним щось трапиться. А от минулої весни, розуміючи, що він, певно, разом з іншими захисниками Маріуполя знаходиться на «Азовсталі», у мене з’явилась оманлива впевненість, що вбережеться, адже там міцні надійні сховища. На превеликий жаль, це його не врятувало.
В штабі з обміну полоненими мені сказали, що Дан офіційно не вважається загиблим. Хоча вже відкрите кримінальне провадження по факту вбивства мого сина в полоні, його зможуть занести в списки полеглих воїнів тільки після ексгумації. Зараз офіційно він вважається зниклим безвісти. Причина, як я розумію, в тому, що вже є 27 підтверджених випадків, коли бійців офіційно визнавали загиблими, а потім з’ясовувалося, що вони в полоні. Мені про ці випадки розповіли в штабі з обміну полоненими.
— Це правда, що Дан був чемпіоном Кубка світу з карате?
— Так, навіть його ім’я безпосередньо пов’язано з цим видом спорту.
— Ви маєте на увазі те, що в карате спортивні розряди називаються данами?
— Саме так. Розповім по черзі. Мій чоловік займався карате. Тож коли у нас народився молодший син, Руслан сказав: «Назвемо його Дан». Чоловік почав тренувати малого з трьох рочків. Як ви правильно сказали, згодом Дан добився чималих успіхів — вигравав Кубки світу і Європи з одного зі стилів карате.
— Як так сталося, що він став бійцем «Азову»?
— Пішов служити вслід за батьком. Тут треба сказати, що до 2014 року ми жили в Донецьку. Захоплення міста російськими найманцями змусило нас покинути домівку, перебралися в Київ. Незабаром чоловік вирішив вступити в батальйон «Азов» (тоді це був батальйон, зараз полк). А потім до батька приєднався Дан — в родині стало двоє військових. Вони служили в Маріуполі. Ясна річ, я хотіла бути з ними, тож й переїхала з донькою до них. Ми прожили в Маріуполі 6 років — славно прожили. Купили квартиру — на лівому березі міста поруч з морем.
Напередодні відкритого нападу росії на Україну чоловік з сином звільнилися зі служби. Дан як раз в грудні минулого року захистив диплом викладача інформатики (він вчився заочно в виші в Бердянську), мав намір почати нове життя — відкрити кафе й одружитися. Весілля зі нареченою Дариною запланував на 30 квітня. Але 24 лютого почалася велика війна. Чоловік і син стали бійцями територіальної оборони.
— Руслана я в останній раз бачила в той роковий день — 24 лютого. А Дана — 6 березня, — продовжує Ганна. — Син тоді приїхав до нас з дочкою. Привіз воду. Сказав: «Мамо, за можливості заряджайте телефони і не погоджуйтесь виїздити „зеленими коридорами“ — росіяни розстрілюють транспорт з цивільними. Треба протриматись місяць і все буде добре».
Зв’язуватись з Русланом і Даном телефоном ми з донькою не мали можливості — ще 2 березня в Маріуполі зник мобільний зв’язок. Лівобережну частину міста, де був наш дім, нещадно обстрілювали окупанти. Тому ми перебралися до куми в центр, в будинок, який знаходиться неподалік від драматичного театру. Квартира куми на другому поверсі — погодьтесь, це в багатьох відношеннях зручно. За водою ходили на річку. По пару разів пропускали воду через побутові фільтри і кип’ятили — на вулиці на багатті.
— Мали запас їжі?
— Так, дещо мали — закупили в перший день війни. На багатті готували овочі, варили каші. Коли каш лишилось мало, перейшли на супи.
Можливості щось докупити практично не було — люди розграбували магазини. Але стихійно виникла практика обміну товарами і спекулятивної торгівлі. Скажімо, пачка сигарет коштували на руках 600 гривень. У нас був блок сигарет — Руслан дав. Так ми обмінювали їх на те, що було нам потрібно. Скажімо, коли через надто сильні обстріли ми з донькою і кумою боялися йти на річку, тоді міняли сигарети на воду.
Будинок жив комуною. Після світанку розводили багаття. У нас був величезний мангал. Вранці всі кип’ятили на ньому чайники, потім готували їжу. Хлопці ходили по дрова: збирали гілляки та повалені дерева — їх чимало падало на землю через вибухи. Не було такого, щоб обстріли починалися і закінчувалися — вони тривали безперервно в режимі 24/7. Снаряди падали або ближче, або далі від нас, але тихо не було ані хвилини. Мешканці знаходились на вулиці біля дому десь до четвертої вечора, а тоді розходились по домівках, бо починало сутеніти. Те, що ми багато рухалися, рятувало від холоду.
— Скільки градусів було квартирах?
— В деякі ночі в домі було мінус 2 градуси! Вибуховими хвилями повибивало вікна. Ми зашивали рами плівкою, старими ковдрами, картоном. Вдягали на себе купу речей, спали вдягнутими, до того ж в шапках, під двома ковдрами. В одному ліжку я з донею та собачкою, в іншому — кума зі своєю дочкою та кішкою.
— Вбиральню облаштували на вулиці?
— Ні, користувалися туалетом у квартирі. Спеціально для цього приносили воду з річки. За раз втрьох привозили на тачках по 80 літрів. Поки був сніг, збирали його, клали в ванну, і використовували талу воду для гігієнічних потреб.
— Доводилось переховуватись від обстрілів в підвалі?
— На жаль, підвали в тому домі були замуровані. Нашому кварталу ще поталанило: там загинула від обстрілів лише одна людина — чоловік з сусіднього будинку.
— Поховали у дворі?
— Не було чим викопати могилу. Просто накрили простирадлом.
— Чого найбільше хотілося в ті дні?
— Щоб все це було лише страшним сном. Ми весь час молились, щоб цей жах скоріш минув, щоб лишилися живі чоловік з сином, ми з донькою. Вона, до речі, також тоді навчилась молитись.
— У вашому дворі було чутно, як бомби влучили в драмтеатр?
— Ще і як чутно! Наш будинок аж здригнувся. В декого з сусідів були радіоприймачі на батарейках. Завдяки радіо дізналися, що зруйновано драмтеатр. Дійшли з сусідами спільної думки, що на нього скинули дуже потужні бомби. Адже російські літаки постійно літали над містом.
— Доводилось зіштовхуватись з окупантами?
- Так. Сьомого квітня ми пішли на автовокзал, сподіваючись дізнатися, як можна виїхати з Маріуполя. До якомога скорішої евакуації мене підштовхнув шоковий стан доньки. Вона була морально і фізично виснажена, її переслідував страх. Скажімо, коли я збиралась на річку, донька казала: «Я боюсь лишатись одна — поки ти будеш ходити по воду, сюди може прилетить снаряд».
Отож ми пішли в «розвідку» на автовокзал, але дістатися туди не вдалося: біля зруйнованого драмтеатру наткнулись на російських військових. Вони сказали, йдіть до «Метро» (будівлі, в якій до війни розміщувався супермаркет), мовляв, звідти вивозять. З того місця, де вони нас зупинили (на пагорбі) було добре видно територію «Азовсталі». Вона була в диму — ворог постійно її обстрілював. Було боляче і тривожно бачити це, адже розуміла, що там, на «Азовсталі» знаходились чоловік з сином.
— Як вибиралися з Маріуполя?
- Добралися пішки до «Метро». Виявилось, треба було заздалегідь записуватись на виїзд. Ми влаштували «бунт». Нарешті з’явились додаткові автобуси й нас вивезли в Володарськ — це за 20 хвилин їзди від Маріуполя.
Ясна річ, що за 52 дні ми не мали можливості прийняти душ, помити голову, навіть поміняти одяг. У Володарську зайшла в перукарню, питаю: «У вас можна помити голову?» Майстер подивилась з подивом. Я пояснила, звідки тільки, но вирвалась. Ледь відмила волосся — воно стояло коробом.
У Володарську ми з донькою найняли машину і поїхали в Бердянськ. А кума зі своєю донькою — в Донецьк. На щастя, в Бердянську був зв’язок і я змогла подзвонити старшому сину Владиславу (він живе в Броварах біля Києва). Владислав сказав, що вже втрачав надію, що ми виберемося з Маріуполя. Наступного дня, вигулюючи собачку, я випадково зустріла чоловіка, який збирався їхати в Запоріжжя. Попросила взяти нас. Він погодився. Спитала, скільки маю заплатити за дорогу. «Скільки дасте». Дай Боже здоров’я цьому чуйному чоловіку. Їхали з ним в Запоріжжя більш як 10 годин через понад 30 блокпостів. Вирвалися з Маріуполя у квітні, але я досі змушена водити доньку до психолога. Під час повітряних тривог її аж трусить. Поки що вона не ходить в школу — через психологічну травму, яку отримала в Маріуполі.
— Наречена Дана змогла евакуюватися з Маріуполя?
— Так, вона виїхала на підконтрольну українській владі територію в травні. А влітку, 27 липня, Дарина народила дівчинку. Доньку назвали на честь батька — Дана.
Читайте також: Дружина капелана разом з дітьми винесли з квартири снаряд, що не розірвався: сім’ї капелана з Маріуполя феноменально поталанило двічі
Фото надані Ганною Звоник