У селищі Орілька на Харківщині в останню путь провели 22-річного захисника Маріуполя Давида Форті, життя якого навесні обірвав ворожий обстріл під час евакуації поранених. Весь цей час рідні очікували повернення тіла військовослужбовця, після того — результатів ДНК-експертизи. Зрештою, поховали героя лише 9 грудня, через сім з половиною місяців після загибелі. В нього залишились батьки, двоє братів та зведена сестра. Президент Володимир Зеленський нагородив воїна орденом «За мужність» III ступеня посмертно.
— Коли Давиду було сім років, ми розлучились із його батьком, допомагала у вихованні свекруха — бабуся Антоніна. Син обожнював гостювати у неї, а вона приділяла єдиному онуку весь свій час, — розповіла «ФАКТАМ» мама воїна Тетяна Брайко. — Давиду було 11 років, коли я стала мамою двійні — Тимофія та Сергія. Ви знаєте, старший син був таким щасливим, постійно проводив час із братиками, мріяв, як виросте, допомагатиме їм у навчанні. Адже до шостого класу Давид був відмінником, йому чудово давались точні науки, він брав участь в олімпіадах. Під час навчання спортом син не займався, захопився ним вже у армії. Син завжди відрізнявся своєю спокійною вдачею, поміркованістю, вихованістю, жодних проблем з поведінкою він не мав, навпаки — ще інших міг помирити. Я завжди з гордо піднятою головою йшла на батьківські збори, бо чула лише гарні слова про свою дитину, яку всім ставили у приклад.
— Як син потрапив до армії?
— У нас були плани після 11-го класу вступати до навчального закладу. Давид вагався між вибором йти вчитись на поліцейського, рятувальника чи йти на військову службу. Бабуся з батьком порадили вчитись на зв’язківця-залізничника, піти по стопах тата. Та провчившись кілька років у коледжі в Харкові, син зрозумів, що то не його. То ж він повернувся назад у школу, а після випуску вступив у Академію залізничного транспорту. Й теж не довчився. Давид себе просто шукав, пробував різні професії, зрештою у 19 років син заявив, що йде до армії, бо тільки там себе бачить!
У 2018 році син підписав контракт із військовою частиною А 3054 Нацгвардії в місті Дніпро. Давида взяли в елітний підрозділ, він знайшов там своїх друзів, опановував військову справу, читаючи багато літератури. Знаю, що Давид ніс службу на Донеччині, то ж ми постійно переживали за нього. Коли син приїжджав у відпустку, завжди йшов до рідної школи, провідував вчителів, всі завжди йому були раді. Після закінчення контракту через рік Давид, пройшовши важки та серйозний відбір, вступив до полку «Азов». Сина вразило, що там всі як міцна родина, а на першому місці цінності — любов до нації та України.
Давид пройшов навчання за стандартами НАТО. Мав позивний «Форт» — похідне від його прізвища Форті. Йому дуже сподобались курси із медицини, і він вирішив стати парамедиком. Знаєте, я так пишалася сином, адже сама з дитинства марила стати лікаркою, але, на жаль, не було змоги втілити бажання. То ж син певною мірою виконав мою мрію. Ба більше, Давид вивчився ще й на інструктора і навчав інших надавати меддопомогу у бойових умовах. За його плечима — сотні врятованих життів. Попри це, син ніколи не зупинявся у прагненні опановувати нове. Тому два роки тому вступив до Одеського університету внутрішніх справ, мріяв стати військовим психологом.
— Де застало Давида повномасштабне вторгнення? Чим займався він на війні?
— 24 лютого син був у Маріуполі. З першого дня там творилось пекло, то ж Давид займався евакуацією поранених, також надавав допомогу «трьохсотим» у шпиталі, який облаштували бійці в «Азовсталі». Зв'язок з ним обірвався 2 березня, то ж я зверталась до штабу «Азову», просила хоч якусь інформацію надати. Наприкінці березня мені відповіли, що син живий. Та навіть попри таку добру новину, переживала, бо розуміла, що там жахлива ситуація.
Після того, як завдяки «Старлінку» бійці отримали можливість хоча б кілька слів написати рідним, кожне таке повідомлення давало сили жити далі. Проте серце краялось, адже я знала, як хлопці там голодували. «Хасан», друг та побратим сина, розповідав мені про нього: «Бувши парамедиком, „Форт“ завжди переживав за бійців на позиціях, витягував із самих „очкових“ місць, куди в принципі їхати — суїцидальна ідея, але для нього пріоритетом було життя пораненого. Щоразу, коли він повертався з евакуації, говорив, що той день — його День народження, цитую: „Танчик по мені відпрацював, літачок відпрацював, „мінчик“ відпрацював — я живий, тож у мене день народження“. Але завжди „Форт“ повертався до своєї роботи незважаючи ні на що. Я завжди, та й не тільки я, сила-силенна людей, будуть вдячні „Форту“ за врятовані життя та підтримку у важкі часи».
— Що вам відомо про обставини його загибелі?
— Тато — останній, з ким спілкувався Давид. У тій розмові він прощався, передчував лихо. Син сказав, що якщо щось станеться, то щоб йому поставили красивий пам’ятник і його кремували. Батько навіть слухати цього не хотів, благав припинити, бо Давида ми всі чекали живим додому. Та не дочекались. 26 квітня ввечері нам сповістили, що «Форт» загинув. Коли Давид проводив евакуацію поранених із бункера, окупанти із квадрокоптера скинули гранату. Вона розривається у повітрі. Через те, що осколки потрапили в шию та голову, врятувати Давида не змогли.
Далі довге очікування, результати ДНК-експертизи, впізнання… Ворогу такого не побажаєш… 7 грудня у Києві з Давидом попрощалися побратими, там його кремували. А після того поховали вдома, в селищі Орілька зі всіма почестями.
— Батькам хоронити дітей — здається, що більш страшного та трагічного вже нема… Як ви переживаєте цю болючу втрату, де знаходите сили жити далі?
— Сум і журба не покидають мій дім. В усьому відчуваю присутність Давида. Усі мої думки так чи інакше приводять до нього. Коло моїх друзів набагато поменшало. Я розумію, що людям важко говорити про втрату. Люди стараються відгородитися від теми війни, смерті. Про війну і про свої власні почуття, про життя після втрати можу спілкуватися з такими ж матерями, як сама. Ми розуміємо одна одну як ніхто інший. Згадуємо героїв, ділимося спогадами, і в ці моменти обличчя матерів світяться тихою радістю…
Часто думаю про те, що якби можливо було переписати сценарій життя? Я багато б чого змінила, замінила, дещо викинула взагалі. Єдине, що залишила — це мій синочок. Додала б тільки більше слів — зізнань у своїй любові до Давида, у тому, як багато він значив для мене, використовувала б кожну вільну хвилину, щоб присвятити її кровинці…
Часто запитую себе, чи щось би змінилося, якби я знала про синове рішення стати військовим. І знаю відповідь на це питання — ні. Він не міг прийняти якесь інше рішення. Це не про нього. Давид завжди зустрічав труднощі, сміливо дивлячись їм в очі. Так дивно, що за аксіомою життя завдання батьків — вчити дитину, допомагати набувати життєвого досвіду. Хоча не можу сказати, що я сина навмисне чомусь вчила. Якось так складалося, що він все розумів без зайвих слів. Мені ніколи не було важко з ним. Не було ні безсонних ночей, ні виснажливого навантаження. Давид мене завжди розумів, скільки б йому не було років. Це зараз я розумію, що ця дитина мені дана Господом на радість, втіху і захист. Сину приречено було побути біля мене всього 22 роки земного життя. А далі я маю йти своєю непростою життєвою дорогою. Хоча син завжди поряд з нами, рідненький. Тільки тепер супроводжує нас з небес.
Для мене стало звичним перебувати у стані очікування. Я чекаю на тебе завжди, синочку… Чекаю твого повернення. Вглядаюся в обличчя наших військових, коли дивлюся новини — шукаю серед них тебе, переглядаю списки полонених, які повертаються додому. І кожного разу рву серце на шматки, тому що усвідомлюю розумом, що ні в цих репортажах, ні в цих списках не побачу знайоме обличчя, не прочитаю рідне ім’я. А серце не хоче вірити і усвідомлювати цю страшну реальність.
Потім плачу, знесилено збираю себе до купи і продовжую якось жити далі — до наступного разу, до наступної розмови чи відео. Всі зараз кажуть мені: «Ви — сильна жінка». Дивно, так? Хіба жінка повинна бути сильною, як чоловік? Це ж чоловіча справа — бути сильним. Я просто кожного дня пам’ятаю, що я — мама. Я — мама Героя, який виконав своє призначення захистити Україну з честю. Хіба я можу скаржитися, як мені боляче, коли я хворію — адже моїй дитині боліло в тисячу разів сильніше від поранення. Давид — мій взірець, еталон життя, мій золотий стрижень, який допомагає долати усі поневіряння долі. Я зараз перебуваю у стані, який пізнала тоді, коли носила його під серцем. Це присутність, хоч ти ще не народився — я ще не можу тебе приголубити, обняти, поцілувати, це буде згодом, треба почекати. А зараз — я вже не можу тебе обняти, приголубити, поцілувати, але це буде, згодом — просто треба трохи почекати…
Читайте також: «Вже 9 місяців сина немає, та я все одно телефоную йому», — мама загиблого у Маріуполі морпіха, нареченого «Пташки»