— Доля подарувала нам з Василем неповні 8 років щастя бути разом, — розповіла «ФАКТАМ» волонтерка з Києва Олена Гергель. — У нашій родині троє дітей: старший син Любомир — від мого першого шлюбу, а Мілан і Соломія — спільні з Василем діти. Ми познайомилися у січні 2015 року на Святвечір в Києві, у клубі «Купідон», в якому збираються письменники, поети, художники й волонтери. Пригадую, я була в центральному залі саме біля зображення Купідона. Зайшла наша спільна подруга й сказала: «Знайомтеся, це Василь. Він приїхав з Білорусі воювати за нас». Ми з ним певний час просто товаришували — нам було комфортно спілкуватися одне з одним. Розуміння, що у нас не просто дружба, а дещо значно більше, прийшло, коли Василя було поранено в Пісках біля Донецького аеропорту. Згодом ми стали подружжям, Василь повернувся до цивільного життя. Але коли у 2022-му путінська росія відкрито напала на Україну, мій чоловік знову пішов на фронт. Вийшло так, що війна звела мене з Василем, вона в мене його й забрала.
— У 2015 році, коли ви познайомились з Василем, він вступив до одного з добровольчих батальйонів?
— Так. Власне, він мав намір стати бійцем підрозділу «Правого сектору». Але там попросили трошки зачекати. А тут запропонували бути в лавах батальйону ОУН. Василь погодився. Пройшов двотижневу військову підготовку — і в Піски. Саме в той період точилися найзапекліші бої за Донецький аеропорт, який знаходиться поруч з цим селом. Василь казав, що воює «За нашу й вашу свободу».
Я якраз тоді пройшла декілька курсів тактичної медицини, їздила з нашою командою від «нуля» (передових позицій) до баз військових в Одеській області навчати новобранців і поліцейських наданню медичної допомоги пораненим. З Василем спілкувалися на відстані — онлайн. Він, зокрема, пояснив мені, чому в його рідній країні на той час (2015 рік) не відбулося Майдану.
— Коли й за яких обставин Василь отримав поранення в АТО?
— Це трапилося в Пісках у вересні 2015-го. Василь, не дивлячись на те, що отримав поранення, допоміг врятувати життя поранених побратимів: одному з них затискав пробиту артерію і одночасно передавав по рації координати для евакуації.
До речі, в першій групі з евакуації поранених був боєць з російського міста Ульяновська з позивним «Рубін». На жаль, він тоді наступив на протипіхотну міну. Всі вони проходили лікування в одеському шпиталі, поранення були важкі.
Стосовно «Рубіна» додам, що йому тоді довелося ампутувати ногу. Волонтери згодом зібрали на якісний протез. Коли рік тому почалося відкрите вторгнення російських військ в Україну, «Рубін» з чистою совістю міг би лишитися вдома або евакуюватися хоч за кордон, бо він інвалід без ноги. Але цей мужній хлопець пішов воювати на протезі. Він загинув на фронті за свободу України.
— Коли у вересні 2015-го Василя поранило, ви примчались до нього?
— Тоді мені це не вдалося — я мала їхати до Львова хрестити дитину. Погодьтесь, це також дуже важлива справа. Я зв'язалась з одеськими волонтерами. Вони запевнили, що поранені хлопці під їхньою опікою. Сказали також, що Василь скоро сам зможе до мене приїхати. Саме тоді я відчула, що між нами не просто дружба, а набагато більше. Натякнула йому про це тільки у грудні, коли після одужання він зголосився їхати добровольцем на Чонгар (останнє село перед мостом, що веде до Автономної Республіки Крим. - Авт.). Я тоді написала Василю: «Я тебе чекаю».
— Як він вам освідчився?
— Це було, коли наша команда проводила тренінги з тактичної медицини на Донбасі під Авдіївкою. А Василь у цей час знаходився в Києві — проходив реабілітацію. На мій телефон прийшла від нього есемеска: «Я тебе кохаю!». І тільки тоді я згадала, що сьогодні 14 лютого, День святого Валентина.
Ми одружилися у 2021 році, коли в нас вже було двоє спільних дітей (до речі, у них подвійне прізвище). Ми обрали затишний РАГС Подільського району Києва. Дружкою на весіллі стала наша маленька донечка Соломія. Василь був у військовій формі, я — у вишиванці.
Скажу декілька слів про несвяткове й неромантичне: і тоді, й зараз у багатьох білорусів виникають проблеми з отриманням дозволів на проживання в Україні. З цією проблемою стикнувся й мій чоловік.
Без посвідки на проживання офіційно влаштуватись на роботу було практично неможливо. Василю вдалося знайти місце вантажника у фірмі з перевезень. Одного разу вони перевозили дуже важке обладнання боулінг-клубу, і мій чоловік надірвав спину (грижа спини). Операцію довелося робити власним коштом. Держава не допомогла, адже офіційного статусу учасника бойових дій Василь не мав, бо воював у складі підрозділу ОУН. А сума була потрібна чимала. Коли маєш троє дітей, зібрати її особливо складно. На щастя, допомогли небайдужі люди. Щира їм за це подяка.
Я тоді стала вчити чоловіка своїй роботі. До речі, за освітою я режисер драматичного театру. Вчитися цій професії було цікаво, але працювати за фахом — не дуже. Тож займаюсь в одній з фірм аналітичною роботою для бізнесу й ЗМІ. Василь врешті перейшов працювати в нашу фірму.
— Взимку минулого року у вас з чоловіком було розуміння, що путін ось-ось розв'яже відкриту війну?
— Так, було: ми чітко розуміли, що війна на Донбасі — це квіточки, пуп'янки порівняно з тим, що буде у 2022 році. Але тоді, наприкінці лютого, сподівались, що матимемо ще пару днів миру. Велика війна почалася у четвер, 24-го. А перед цим ми домовились з моєю мамою, що вона на вихідних побуде з дітьми. Бо ми з чоловіком планували піти в білоруський паб в Києві TORVALD. А також (я добре це запам'ятала) встигнемо купити скоч для утеплення вікон. Але війна зруйнувала наші плани.
Ми заздалегідь продумали, що робитимемо у випадку війни. Скажімо, куди евакуювати дітей або де зустрітися, якщо втратимо одне з одним зв'язок. Двадцять четвертого лютого я розбудила Василя: «Все, піднімайся, почалось». Він зразу ж пішов до штабу ОУН. У складі тероборони ОУН брав участь у звільненні Київської області, згодом перевівся в білоруський полк імені Кастуся Калиновського у складі ЗСУ.
— Як Василь загинув?
— Це сталося в ході виконання термінового бойового завдання під час відходу наших військ з Лисичанська в червні минулого року. Василь був у складі розвідгрупи. Противник добре замаскував свою бронетехніку, позиції. Принаймні за допомогою дрону виявити їх не вдалося. Через це група несподівано наштовхнулася на ворога. Хлопці прийняли нерівний бій. Вони розуміли, що в тій ситуації їм лишається єдине — вбити якомога більше окупантів. Згодом на державному білоруському телебаченні показали телесюжет з фотографіями білорусів, загиблих в тому бою. Ясна річ, що канал прокоментував це як «знищення фашистів-калиновців». Було видно, що на Василі три турнікети — на одній нозі та обох руках. Це свідчить про те, що він отримав як мінімум три поранення — за допомогою турнікетів зупиняв кровотечу. Потім ці фото в кращої якості опублікували російські пропагандистські телеграм-канали. Під ними були образливі коментарі рашистів. Я уважно вивчила знімки, щоб за характером поранень зрозуміти, чи є хоч маленький шанс на те, що Василь все ж вижив. За 10 днів отримала підтвердження: мій чоловік загинув.
Знаю, що у тій місцевості є декілька братських могил, в одній з яких, можливо, й поховані Василь з побратимами. Але не виключено, що окупанти просто залишили їх у полі, адже вони навіть тіла своїх не забирали. В тому бою загинули четверо бійців з Білорусі, серед них командир їхнього батальйону Іван Марчук з позивним «Брест». Двоє хлопців потрапили в полон. Хоча в них був контракт із ЗСУ, їх немає у списках на обмін.
Читайте також: Він мріяв про власний будинок та ферму з розведення осетрових риб: щемлива історія про загиблого українського героя
— У вас було передчуття, що чоловік загине?
— В той страшний день у мене був незвичайний душевний стан — відчувала, що щось має статися. А ще на Великдень був випадок, який насторожив. Для кожного члена родини я тоді розмальовувала писанки. Все в мене виходило, як годиться, поки не взялася за писанку для Василя. Яйце тріснуло. Хай так, думаю, розмалюю інше. Але й друге тріснуло. Виявилось, що цей прикрий випадок пророчий.
— Вдалося отримати тіла Василя і його загиблих побратимів?
— На жаль, ні. Саме в той квадрат зараз знову стягується багато військ ворога. Певно, там будуть точитися запеклі бої. Ми здали зразки для ДНК-тестів. Але питання: чи вдасться після боїв відшукати рештки загиблих білорусів? Втішаю себе словами, які сказав мені панотець: «Тіло — це лише тіло. Воно створене з пороху й обернеться на порох. А ось пам'ять про людину та паростки, які вона дала, будуть жити вічно».
— Ви розповіли дітям про загибель батька?
— Так, розповіла. Хоча це було дуже складно. Спочатку я прочитала чимало порад психологів щодо таких ситуацій. Повідомити старшому сину Любомиру було простіше: він сам вже скоро зможе піди в армію. Любомир важко пережив трагічну звістку, агресія до окупантів в хлопця аж зашкалює. Готовий був зразу ж йти мститися. Я йому сказала: «Зачекай ще пару рочків». Середній син Мілан (йому зараз 8 років) виявив менше емоцій, але видно, що тримає переживання у собі. Він ще досі не оговтався. П'ятирічній Соломії я розповіла одразу про дві втрати — батька й хрещеного. Вона надзвичайно важко пережила це, весь час плакала.
Перші пів року війни діти знаходились зі мною в Києві. У вересні я відправила їх з бабусею до Румунії.
— Василь з'являється вам у снах?
— Так. Це дивовижні сни. Ми про життєві речі з ним говоримо у снах, не про смерть. В крайньому сні він чітко просив забрати його. Питаю: «Де конкретно ти знаходишся? Мені потрібні координати». «Це технічні речі. Ти прийди й забери мене», — відповів він. Я дуже хочу виконати його прохання.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію житомирського десантника, якого вдалося поховати лише через 10 місяців після загибелі.
Фото у заголовку з сайту https://m.nashaniva.com