«Та який я герой? Таких, як я, тисячі. Справжні герої зараз сидять в окопах на позиціях», — скромно каже 30-річний військовий з Сумщини Микола Заріцький. З початком широкомасштабного вторгнення чоловік не роздумуючи взяв до рук зброю, та став до оборони України. Микола зізнається, що спочатку було страшно, однак мотивація захистити свій дім і близьких переважила будь-які сумніви та додала сил і сміливості. На жаль, в боях за Херсонщину боєць отримав важке поранення ноги. Для шестиразового чемпіона України з бігу на середні дистанції, яким Микола Заріцький був до великої війни, нова реальність стала особливо чутливою. Та все ж воїн не зламався і навіть отримав свою мить слави на телебаченні в Нью-Йорку.
Микола одним з перших дізнався про початок рашистської навали 24 лютого 2022 року.
— Річ у тому, що я живу всього за 10 кілометрів від кордону з рф в Сумській області, — пояснює чоловік. — З самого ранку 24 лютого на Суми почала йти їхня техніка, вояки. Скажу чесно — було страшно, незрозуміло, що робити, кожен думав про свою родину, куди вивезти рідних… Був повний хаос.
Та попри плутанину перших днів великої війни потрібно було брати себе в руки. Микола вступив в територіальну оборону. Чоловік запевняє, що в той час на Сумщині зі зброєю зустрічати ворога люди були готові з-за кожного рогу.
— Люди організувались. У нас багато мисливців, і всі мешканці міста постали один за одного, всі Суми: хто з рушницями, а хто і з палицями, — розповідає військовий. — Але ми більше захищали місто від мародерів, адже влади тоді майже не було, всі виїхали, залишилось тільки декілька поліцейських, які відразу сказали, що нікуди не поїдуть.
Відслуживши декілька тижнів в місцевій теробороні, чоловік вирішив піти на фронт — туди, де справді гаряче.
— Почав дзвонити до знайомих військових, адже розумів, що територіальна оборона, звісно, добре, але треба йти до війська, — каже Заріцький. — В військкоматі нікого не було. Я взяв військовий квиток і хотів вже їхати в Полтаву, щоб призиватися звідти, та згодом все ж запрацював військкомат в Сумах.
— Чому пішли добровольцем?
— Я хвилювався за рідних, і моя мотивація була в тому, щоб все це якнайшвидше закінчилося. Хотілося допомогти в цьому. Так, війна йшла вже 8 років в Донецькій і Луганській областях, але коли ти цього не бачиш на власні очі, то здається, що це десь там і тебе не стосується. А от коли в рідному місті ти вже бачиш колони з цими буквами «Z», то дуже страшно.
Микола отримав позивний «Вир» та потрапив у розташування 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Спочатку працював на установках «Град», насипаючи за комір рашистам реактивні боєприпаси, а потім був переведений до складу мінометної батареї. «Вир» пройшов найгарячіші ділянки фронту: воював на Лисичанському напрямку, брав участь у звільненні Херсонщини.
— Коли йде масований обстріл, починаєш думати про все на світі, переоцінювати своє життя. Але страшно і важко до першого прильоту. А потім вже призвичаївся і навіть спав під канонади, — згадує бойові будні військовий.
Однак 11 жовтня сталася біда — Микола отримав важке поранення лівої ноги. Той день чоловік пам’ятає в деталях:
— Ми просувалися постійно вперед, займали їхні позиції, відвойовували села. Я працював у складі мінометної батареї. Ми обирали вогневу позицію для ведення бойових дій, шукали місце. А свинособаки відступали і дуже багато територій замінували. Наші сапери, звісно, працювали постійно, але десь, можливо, не додивилися, а може, не додивися і я, тому наступив на протипіхотну міну. Одразу відчув надзвичайний жар в ногах, подивився вниз — і все зрозумів. Тоді в перші три секунди чомусь промайнула думка, що війна для мене вже закінчилася. Потім сапери сказали, що мені дуже пощастило, адже під міною не було ВОГу (осколковий боєприпас для підствольних гранатометів. — Авт.), адже вони практикували таке: закласти ВОГ під міну. Так що я ще легко відбувся.
Потім були ампутація, реампутація та ще одна операція.
— Звичайно, що це все тяжко, але депресії в мене не було. Потім я навіть жартував, що лівою ногою тепер можу посадки перевіряти, — сміється Микола.
За допомогою волонтерів чоловік потрапив на протезування до Сполучених Штатів. В Києві Миколу проводжав мер Віталій Кличко, який подарував воїну боксерські рукавички зі своїм автографом.
Надалі цей спортивний артефакт був проданий на аукціоні в Нью-Йорку, а вторговані кошти пішли на реабілітацію Миколи та ще чотирьох бійців.
— Під час реабілітації найважчими були перші два тижні, коли протез вже зробили, а кукса ще не була готова до того, щоб я ходив кожного дня хоча б по пів години, — пояснює «Вир». — Дуже все боліло. Та і зараз ще не призвичаївся остаточно, цілий день в протезі особливо не набігаєшся. Та я звикаю, і результат з кожним днем все кращий.
У США військовий зустрічався з політиками та навіть встиг стати зіркою на телебаченні: сюжет про українського воїна зняла одна з найрейтинговіших американських телерадіомереж CBS.
— Там дуже поважають українських військових, всі привітні, з натхненням віддають честь, дякують за службу. Американці в захваті від українців, бо ніхто не очікував, що ми настільки сильні. Вони шоковані тим, як ми майже палицями воюємо, — розповідає чоловік.
За словами Миколи, його не полишають думки про повернення на фронт до побратимів.
— В тилу теж є робота, але я не для того призивався, щоб сидіти десь у військовій частині, — запевняє «Вир». — Але спочатку потрібно добре відновитися, щоб бути не тягарем для побратимів, а бойовою одиницею.
— Завдяки чому Україна врешті-решт переможе?
— У нас є мотивація. Ми стоїмо за власну домівку, за рідних, друзів, батьків, своїх дітей, — по-чоловічому прямо відповідає Микола Заріцький.
Більше про реабілітацію воїнів та постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю, які отримали притулок у країнах ЄС, можно дізнатись на сайті організації EnableMe Ukraine.