Тема демобілізації українських військових давно тригерить суспільство, але вирішення проблеми досі немає
«Ще взимку я писав про прірву. Писав як умів — образно і експресивно. Я писав про прірву, яка може стати настільки широкою і глибокою, що розведе всіх, розлучить, розвалить зсередини і, що там уже, роз’їбе. Тоді мене дехто звинуватив у тому, що я сам подібними дописами розколюю суспільство. Що не всі створені для війни, не кожен здатен взяти до рук зброю, а я оце лише маніпулюю і хайпую на такій непростій темі.
Тема була справді непроста, її загострення почалося ще рік тому, коли ми всі чекали на правильні рішення від держави: конкретні строки служби, справедливий процес мобілізації, а зрештою — акцептування соціального запиту від найважливішої страти нинішнього суспільства — людей у формі. Тоді всі очікували якогось зсуву. Військові сподівалися, що невдовзі їм надійде заміна, яка стане на все готове й не вигрібатиме лайно серед хаосу, як вигрібали добровольці у перші місяці великого нашестя. Цивільні ж очікували, що військові гребтимуть у цьому лайні й надалі, забезпечуючи комфортне тилове життя усім, хто не на службі. Черешеньки, у свою чергу, чекали, що воно все якось затягнеться, мов виразка під листком капусти. А воно — диви — ні**я не затягується. І служба — безстрокова. І мобілізація — смішна. Деякі індульговані за п’ятивідсотковий податок наповнювачі бюджету продовжили вивергати катастрофічну єресь про економічне бронювання і про те, що воювати мають військові. Тоді як військові виявилися взагалі не військовими, а такими ж цивільними, лише з тією різницею, що в потрібний момент не обісралися і впряглися тягловими у цей нескінченний процес із порятунку країни.
Словом, все це так нудно, що аж щелепу зводить. Бо хочеться шукати смисл у живій природі, любові і творчості, натомість шукаєш його у боротьбі з веганським ухилянством. Але, ясна річ, не знаходиш. Та і яка це боротьба? Так, слова одні.
Про дії вже тоді почали активно говорити. Спершу несміливо, а потім цілком конкретно. Говорили різні люди. Не всі. Але багато. В моєму колі десь рік тому вперше прозвучала фраза про публічне сзч. Бо про зайобаність, про невивозимість, про паркетну пургу типу «а в вєлікую отєчствєную воєвалі до конца, і одной палкой на троіх» — то вже давно говорилося. А от конкретно про «піду в сзч публічно» — з осені 23-го.
А хто може піти в сзч публічно? Лише публічні люди. І не лише ті, хто в бойових, і не лише ті, хто ригає від фрази «тут беерка прийшла». Всі, хто втомився від несправедливого розподілу ролей.
Сергій це зробив першим. І зробив це чесно. Не виправдовую, не засуджую, але тривожуся.
Це доміно дуже скоро може посипатися. Десь із березня. Бо багато хто собі сам поставив конкретні строки служби: три роки. Три роки — це чимало. Це прямо дуже дохуя. У березні в мене, наприклад, буде 4 роки і два місяці, що я віддав службі. Більшість з цього часу я провів в лісах і полях, зрідка навідуючись у спокійні міста, де ніфіга не видно, що іде боротьба за виживання. Боротьба за виживання йде там, де виживають. На позиціях у начисто виголених посадках. На островах. В полях. Де зариваєшся носом у землю так, що потім ще тиждень відхаркуєш чорні соплі. Де сидиш в окопі з двохсотими. Де копаєш, не спиш, знову копаєш. Отам боротьба за виживання. І витягує це все переважно піхота. Діди витягують. Заручники війни та системи. Саме тієї системи, яку все влаштовує, поки не рвоне. А скоро рвоне. І це буде прямо дуже неприємно і пожежонебезпечно. Проігнорувати не вдасться. Бо одна справа тихі сзчешники, що розбіглися селами та містечками, а інша — публічна і серйозна розмова з тими, кого слухають не лише тут, але й на заході. Слухають, дослухаються, роблять висновки.
І розмова ця буде відверта. На категоричну відповідь від держави, що демобілізація неможлива, є проста у своїй наївності відповідь: так мобілізуйте, бл**дь! Корупція не дозволяє? Так, а я чому маю за ваші пройоби віддуватися? Я достатньо довго захищаю державність, а ти як держава маєш давати пизди всім, хто заважає тебе захищати. Оцим чмошникам у влк, що мають свій прайс, оцим юристам, які фіктивно розлучають, женять, хоронять і так далі, оцим от у**бкам з барсєтками під ТЦК, що рєшают тут за чєловєчка… Це простий запит на справедливість. І наївний, так? Нехай наївний. Але чесний.
Військовослужбовець не мусить копирсатися ще й у цьому гівні. Він приходить і каже: я віддав здоров’я, час, сім’ю, яка розвалилася, робочі навички, що просрав, життя, яке не пожив. І вимагаю простої справедливості без казенних відмовок і перекидання відповідальності. Я стерся, згорів, мене майже немає, і хочу повернутися у цивільне життя гідно. З честю. З медалями. З шаною. Інакше я йду жити своє життя, яке жив до. Бо люблю його. А ще люблю, коли мене не найобують. Коли не роблять крайнім. І не виношу, що мою готовність померти зрештою за якихось два роки забули й натомість таврували мене потенційним зрадником, кримінальником і дезертиром…
Як же хочеться про все це мовчати.
Але говоримо. Ті, хто можуть і хто має право про це говорити. А прірва ширшає. І не я її розширюю. Зовсім ні. Але бачу, що все це ні на який клей вже не посадиш і ніяким скотчем не перемотаєш. Та і не хочеться вже", — пише «Чех» у соцмережі.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.