Кіносценарист, письменник, військовослужбовець 5 окремої штурмової Київської бригади Сергій Дзюба впевнений, що, навіть, після нашої Перемоги не можна розслаблятися. Автор популярних фільмів «Заборонений», «Позивний Бандерас» до початку повномасштабного вторгнення не тримав у руках зброю, як і багато інших представників творчих професій, що пішли захищати Україну. Але війна швидко навчила бійця з позивним «Бандерас» військовій справі, й тепер він молодший сержант.
В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Сергій Дзюба згадав початок великої війни, спілкування з двома синами, втрату пальців та бажання і далі писати.
— Сергію, які у вас зараз відчуття, коли велика війна триває 1000 днів?
— Для мене і багатьох, на жаль, далеко не всіх, ця війна триває з 2014-го. Вона почалася з окупації рашистами Криму та частин Донеччини й Луганщини. На мою думку, не існує великих чи незначних війн. Це завжди те саме — горе, руйнування, загиблі, поранені та тисячі біженців. Треба зазначити, що АТО, а згодом ООС до 24 лютого 2022 року були зручними стереотипами для нашого насправді все ще колоніального суспільства. Такі стереотипи дозволяли населенню вважати, що в країні громадянська війна, «не все так однозначно» і що росіяни — братній народ.
З початком повномасштабного вторгнення, коли на мирні міста та села почали сипатися з неба «братські» ракети, ця ілюзорна бульбашка луснула. Зараз навіть затяті русофіли потроху переходять на українську. Все, що уособлює рашизм, викликає неприйняття та сором. Не тільки в Україні, але і по всьому світу. І це вже певна перемога, яку неможливо ігнорувати. Процес розпаду гнилої імперії не зупинити. Це не може не надихати. Скільки б не тривала ця війна, впевнений, що перемога буде за нами.
— Що найчастіше згадується за цей час?
— Як не дивно, військове життя стало для мене, як для людини, так і для автора, безцінним екзистенційним досвідом. Згадується оборона Києва. Як в середині березня нарешті потрапив до Голосіївського ТРО. Перші бойові виїзди до Горенки й Мощуна. Незабутні морозні ночі в окопах під постійними обстрілами. Сміливість та завзяття побратимів — звичайних цивільних чоловіків і жінок різного віку та професій. У нас в підрозділі кого тільки не було: студенти, будівельники, торговці, стоматолог, брокер, кінопродюсер, мультиплікатор. Це був непевний, стресовий, жахливий, але дуже героїчний, романтичний і надихаючий час. Особливо коли відкинули ворога від Києва. Працюю зараз над спогадами, які обіцяв зробити своїм хлопцям.
По-друге, навчання у Британії. Зовсім інша реальність після України: в блакитному небі цивільні літаки, мирні ягнята та вівці на пасовищах, охайні й заможні англійці. Але всі наші думки та дії були спрямовані на якнайшвидше повернення до рідної «жесті». Нас там називали «британутими украми». Тим, що їх військові зазвичай засвоювали місяцями, ми опановували майже одразу. І навіть навчали закордонних інструкторів реаліям сучасних бойових дій. Мотивація була захмарною. Після нетривалої підготовки отримав молодшого сержанта. І, врешті решт, відряджання на Донеччину. Брав участь в боях біля Нью-Йорку, Торецьку, Горлівки. Запамʼятався кожен день, жарт, ситуація. Адже на війні живеш кожною хвилиною, бо наступної може не бути. Особливо коли ти не просто солдат, а командир відділення. Відповідальність за життя бійців робить тебе ще уважнішим та відповідальнішим.
— Є щось, про що ви зараз жалкуєте?
— Що не поруч із побратимами. Поранення, яке отримав у Майорському, унеможливило подальшу службу у штурмовій піхоті. Далі було тривале відновлення. Теж незабутній як позитивний, так і негативний досвід: бюрократія, недосконале військове та цивільне законодавство. Лікарі ВЛК, перелякані злочинними, з погляду медицини й здорового глузду, наказами. Неможливість нікуди перевестися через професійну непридатність тилових офіцерів. Що казати, коли закон про мобілізацію з неймовірними потугами та скандалами прийняли на третьому році війни. Але ж мені пощастило прикомандируватися до Служби комунікацій своєї рідної 5 штурмової бригади. Знов відчув себе корисним. Зараз, після звільнення до резерву, продовжую співпрацювати з цією службою на волонтерській основі.
— Що вже не повернеться у ваше життя ніколи?
— Радість від зустрічей та спілкування із загиблими побратимами — продюсером В’ячеславом «Личем» Личаком та молодим і талановитим режисером Данею «Дозором» Денисевичем. У нас були плани на спільне кіно, але зараз мушу завершувати їх самостійно. І не тільки з тими, з ким воював. Це стосується і знайомих військових письменників — Василя Паламарчука і Максима Петренка. Добре, що їхні душі й творчість залишилася у книжках. А ще у новій антології військової літератури «Голоси». Там є і моє оповідання «Місцевий», з якого ми із моїм співавтором Артемієм Кірсановим та кінопродюсеркою Валерією Борщевською плануємо зробити кінопроєкт.
— Чи було у вас очікування повномасштабного вторгнення?
— Звісно. Всі військові письменники багато років віщували: війна з рашистами — справа часу. Інша справа, що їх ніхто не хотів почути. Злочинні наративи про «громадянську війну», «треба зшивати країну, а не розʼєднувати» повністю відповідали російській пропаганді. В кіношному секторі взагалі вирішили орієнтуватися на темах, як Афганістан та буремні 90-ті. Це ж спільна історія «братніх» народів! Ще під час Другої світової війни Вінстон Черчилль попереджав: «Якщо країна між війною і ганьбою вибирає ганьбу, вона отримає й війну, й ганьбу». Ми, на щастя, завдяки добровольцям, ганьбу не отримали.
Читайте також: «Бачиш ворогів — стріляєш. Це просто робота»: актор та військовий Олег Іваниця про виклики великої війни
— Яким було ваше 24 лютого?
— Вибухи о четвертій ночі. Розуміння, що це війна. Швидкий збір необхідних речей. Стисла розмова з дітьми про те, що все буде гаразд і не треба боятися. Метро, переповнене переляканими людьми, які ховалися від обстрілів. Довга черга у військкомат. Відмова, бо не служив і не маю досвіду. Випадкова зустріч із такими ж «непотрібними». Київський іподром і ще довша черга з надією отримати зброю і потрапити в ТРО. Зброї таки не вистачило. Далі дні, тижні… Нескінченні черги за чергами біля різних ТРО. Волонтерство для старих, яким були необхідні ліки. Будування блокпостів та укріплень. І нарешті шанс потрапити в ТРО, який я не міг не використати.
— Як поводили себе ваші сини?
— Діти, звісно, перелякалися. Я пояснював, що ми обов’язково переможемо. Вони чоловіки (старшому Назару було 15, молодшому Іллі — 9), тому повинні бути сильними й в усьому слухатися та допомагати мамі, бабусі та дідусю.
— Під час боїв ви втратили пальці на правій руці. Чи можете про це згадувати?
— Чому б не згадати? Це ж досвід, який може бути корисним іншим військовослужбовцям. А ще мій пост з описанням цієї ситуації, що трапилася у Майорському наприкінці вересня 2022 року, допоміг швидко зібрати кошти на автівку для побратимів з мого взводу:
«На «нулі» це може статися в будь-який момент у будь-якому місці. Темрява в очах. Розпечені вогняні шари один за одним вибухають в голові, намагаючись відірвати її від шиї. Невже кінець? За мить повертаюся до свідомості. Яскраве світло та дикий сморід диму, пилу й обпаленої плоті. Дах залізобетонного укриття, що здавалося надійним, знесено повністю. Уламки конструкції посікли кінцівки з усіх боків. На правій кисті немає декілька пальців. Але я живий і у свідомості. До мене поспішають хлопці. Накладають жгути, бинтують, вибачаючись, мовляв, медики з них не дуже. «Ви кращі у світі! — вдячно відповідаю, і підхоплююсь, — А де Мирон? Він був поруч, трохи вище по сходах…» Хтось кидається шукати. Мене витягують з підвалу. Допомагаю їм як можу, ступаючи на поранені ноги, бо обстріл продовжується.
Кожну мить може прилетіти ще. Чути гуркіт мотора. «Швидкі» сюди не їздять. Це наша стара батальйонна «четвірка» — одна з небагатьох евакуаційних машин, що ще лишилася на ходу. Мене пакують та мчать у лікарню. «Не хвилюйся, „Бандерасе“! Напишеш ще багато фільмів та книг. І про нас згадаєш». Обов'язково згадаю, братики! Про кожного героя. Інших тут немає. Пальці -то фігня, головне, що голова ціла. «Четвірка» гальмує біля лікарні й ламається остаточно. Пощастило. Мирона знайдуть і привезуть пізніше, але… «двохсотим».
— Це права рука — ваш «інструмент». Про що тоді думали?
— Пальці — це дрібниця. Вже в шпиталі зрозумів, що все тіло було пораненим — обидві руки, обидві ноги й голова. Врятували шолом та «бронік». І то якимсь дивовижним чином. Найперше подумав, чи вціліли мої бійці? Болі не відчував, мабуть, через шок.
Зараз у мене вже протез. Але користуюся ним нечасто. Він косметичний, а я не збираюся приховувати своє поранення.
— Наскільки наше суспільство пристосовано до людей з тяжкими травмами?
— В моральному плані суспільству треба бути адекватним ситуації в країні. Поранені та інваліди, які повернулися з передової до умовно мирного життя постійно стикаються з гіперопікою. Насправді вони лише хочуть повернутися до нормального життя. Їм треба дати можливість відчувати себе повноцінною людиною.
— Траплялися моменти, коли ви вважали, що більше не зможете писати?
— Навіть думки такої не виникало. Завдяки сучасним технологіям писати можна, маючи лише голос.
— Чи сниться вам війна?
— Війна триває. Ми бачимо її кожного дня. Комусь може сняться влучання ракет у власний будинок. Мені сняться спогади з передової. Побратими. Живі й загиблі. Постійно.
Читайте також: «Ухилянтом, щоб потім все життя труситися, бути не хочу»: зірка детективу про виклики під час великої війни
— Як би поводив себе сьогодні ваш Бандерас?
— Воював у контррозвідці. Знешкоджував диверсантів. Або, якби туди не взяли через його принциповість, то пішов би до ТРО. Бився б пліч-о-пліч з побратимами. Тільки на більш професійному, ніж я, рівні. Я пишу продовження історії Бандераса. Вона буде про повномасштабне вторгнення. Про диверсантів всередині української держави, наскільки змінилося ставлення людей до росії. Плануємо детектив на основі моїх спостережень життя на передовій.
— Чому навчила вас велика війна?
— Що вона може статися в будь-який момент. Безпосередньо там, де ти живеш. Тому треба готуватися самому і виховувати наступне покоління здоровим, сильним та патріотичним. Навіть коли здається, що країні нічого не загрожує. «Хочеш миру, готуйся до війни» — слова, просякнуті кровʼю.
— Яким буде ваш День перемоги України?
— Я точно знаю, що Перемога — це не один день, а постійний безперервний процес. Завершенню бойових дій, безумовно порадію. Звісно, якщо це не буде капітуляція та відмова від втрачених територій. Але не можна втрачати ініціативу у будівництві держави, яка зараз політично, економічно і культурно знаходиться в жахливому стані. Ні в якому разі не розслаблятися. Бо святкування одноденної Перемоги дуже швидко перетвориться на поразку.
Раніше легендарна дикторка і ведуча програм вітчизняного телебачення Тетяна Цимбал розповіла про перші дні російської агресії та спустошений Київ, про єднання та віру в перемогу, про тимчасову евакуацію до Канади та повернення додому. А ще — про свою канадську родину, яка невпинно допомагає Україні з перших днів війни.
Читайте також: «Інколи доводиться брехати рідним»: актор та сержант взводу Сергій Лефор про випробування під час великої війни
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.