Ветеран-залізничник 32-річний Олексій Дернов зі Знамʼянки Кіровоградської області до повномасштабного вторгнення працював машиністом електровоза в «Укрзалізниці». Велику війну він зустрів, збираючись у рейс. А вже через кілька днів, попри бронь, став шукати шлях, як потрапити до війська. Вже у 2023 році Олексій воював у складі 37-ї окремої бригади морської піхоти, а влітку того ж року внаслідок ворожого артобстрілу зазнав тяжких поранень та втратив руку. Потім була довга реабілітація, протезування у США та повернення до роботи у депо.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Олексій Дернов розказав, як заново вчився ходити, про важку депресію та звикання до протеза.
— Олексію, який у вас зараз настрій, на третій рік великої війни?
— Хочеться тримати настрій бойовим, але, коли дивлюсь новини, якось не радісно. Видно, що ворог просувається потроху. Що робити? Звісно, всім ставати до зброї. Але чи готове до цього суспільство? Я цього не бачу.
— Ви — людина яка не була військовим, мала бронь і могла залишатися у тилу. Але…
— Так, я міг і до цього часу залишатися заброньованим і працювати машиністом. 24 лютого 2022 року я застав, збираючись у рейс о пʼятій ранку. Зазвичай вставав за пару годин до рейсу, готувався, пив каву. Памʼятаю, здивувався, коли в телефоні різко активувався чат з мого тренування з фехтування. Заглянув і, чесно кажучи, «присів». Серед одноклубників — кияни, харків'яни, дніпряни — всі ділилися жахливими новинами.
Мій рейс мав бути на Миронівку Київської області, його ніхто не скасовував. Ми з напарником вийшли на роботу. Наше містечко — Знамʼянка Кіровоградської області — великий залізничний вузол і більшість населення — залізничники. Прийняли локомотив у вантажному відділенні, відправились, але доїхали тільки до станції Тараса Шевченка — нам дали команду повертатися додому. Памʼятаю, ми були в такому шоку, що просто мовчки розійшлися по домівках.
— У перші місяці великої війни залізниця стала майже єдиною можливістю для переміщень.
— Так, зʼявилися медичні та евакуаційні потяги. Інколи й ми на них працювали, і це завжди було дуже складно. Евакуаційний потяг йшов без зупинки, з однієї точки в іншу. Деякі бригади їздили по 800 кілометрів, хоча зазвичай 400 кілометрів — максимум для машиніста.
Читайте також: «Через 10 років я бачу себе на вершині Евересту»: ветеран про поранення й нове життя
— Що запамʼяталось з тих часів?
— Кількість людей в евакуаційних поїздах. Якщо вагон був розрахований приблизно на 54 людини, то тоді вивозили по 200−300. Доводилося їхати з включеними фарами та прожектором. Всі станції погашені, вокзали не світяться, і ти не розумієш, на якому кілометрі знаходишся.
— Як же орієнтувалися?
— Наосліп. Це як на авто — з часом запамʼятовуєш дорогу, де яка «ямка».
— Ви займалися важливою справою і все ж таки вирішили піти на фронт. Чому?
— Вже з 28 лютого я шукав шляхи, щоб потрапити у військо. А що стосується роботи… Людей вистачало, навіть пенсіонери могли стати знову машиністами. Просто я внутрішньо відчував, що треба йти на фронт, бо наступного разу ворог буде у мене вдома. Рідним я нічого не казав про свої наміри, тримав у таємниці, бо не знав, куди саме попаду. Хотів потрапити до 3-ї штурмової бригади, почав тренуватися. Пройшов навіть селекцію — фізичну, психологічну. Мріяв про артилерію. Але не встиг з документами до кінця 2022 року, а на початку 2023-го у військкоматі мені запропонували піти у морську піхоту. Я відмовився, пішов додому, але на півшляху подзвонив до ТЦК і сказав, що згоден. На наступний ранок я вже поїхав.
— Ви були одним з тих, хто проходив навчання військової справи за кордоном.
— Так, нас 180 осіб поїхали у Велику Британію на навчання. Пройшли за місяць курс загальної військової підготовки. Коли повернувся, потрапив у десантно-штурмову роту, з артилерією було покінчено. Але я не жалкував і з кожним днем втягувався та адаптувався.
Читайте також: «Ми можемо перемагати будь-яку армію світу»: доброволець про танковий обстріл, важке поранення, чмобіків та бізнес після ампутації
— У вас вже була фізична підготовка?
— До вторгнення я займався середньовічними боями. І по факту просто змінив спортивні обладунки на бронежилет. Через деякий час нас сформували в окремий батальйон і відібрали 27 осіб на навчання в Італії, де малими групами ми тренували форсування берега, висадку з вертольотів, техніки. Коли повернулися, я потрапив на Донецький напрямок у складі 37-ї окремої бригади морської піхоти.
— Яка ситуація тоді була на фронті?
— Ми попали на контрнаступ. Але повоював я не довго, бо 25-го червня отримав тяжке поранення.
— Як це сталося?
— Біля невеликого населеного пункту у Донецькій області. О 23 годині ми виїхали на завдання. Погода була не дуже — пішов дощ. Техніка нас перекинула в посадку. Нас було дві групи по пʼять бійців. Пересувалися по посадці чотири кілометри під ворожим обстрілом. Перед останньою точкою перепочинку потрапили у засідку. Нас накрило два кулеметних розрахунки, почали відбиватися, але вже в першу хвилину у нас було чотири «300"-их. І я у тому числі. Куля прострелила мені праве плече, але нічого критичного.
Читайте також: «Хочемо повернутися у стрій»: «Янголи» розпочали перший масштабний збір на протезування для бійців
Пройшло пів години, і ми в посадці перебігали метрів десять без дерев. У той самий момент відчув, ніби щось штовхнуло мене вперед. Я впав, але не втратив свідомість. Подивився на руку — вона висить майже відірвана. Хотів гребти ногами — а вони не рухаються. Думаю, все, зараз прилетить снаряд і мене розірве. В одну хвилину купа думок промайнула у голові. Але підбіг побратим, відтягнув мене за бронік до нашого окопу, а сам побіг далі. На жаль, в той день він загинув…
— Що сталося з вашою рукою?
— Коли мене доволокли до окопу, побачив, що вона просто лежить поруч. Хлопці її замотали, і поки я їхав на евакуаку, весь час тримав її на грудях, щоб не загубити.
— Про що тоді думали?
— До останнього сподівався, що її мені пришиють. Перед тим, як втратив свідомість, вже на стабілізаційному пункті, лікар сказав: «Молодець, що руку привіз і правильно її зберегли, можливо, вдасться пришити.» На цьому я відключився. Прокинувся через кілька днів у госпіталі у Запоріжжі. Подивився — руки немає. Виявилось, що вціліла у мене тільки ліва рука, все інше вже було в трубках. Ліву ногу розірвало, праву пробило наскрізь. Мене перевели в Дніпро в лікарню Мечнікова, де сказали, що ногу, можливо, ампутують. На щастя, цього не сталося. У мене перебитий нерв, я досі її не відчуваю та не згинається стопа. Але я, як тільки стало можна, кожного дня займався у спортзалі, заново вчився ходити, з коляски перейшов на милиці й потроху виходив свою ногу.
— Скільки часу зайняло ваше відновлення?
— Понад рік — 14 місяців. Два місяці я був лежачим. Від моменту поранення і до того, як почав ходити на милицях, пройшло чотири місяці.
Читайте також: «Протез для мене, як одягнути шкарпетку»: телеведучий та ветеран війни Олександр Швачка про життя після поранення
— Мабуть, тоді був найскладніший період?
— Так, на самому початку, коли був весь розірваний. Важко було сприймати себе, я боявся, що так і залишуся лежачим, що встати не зможу. Думав про те, що мені відріжуть ногу. Моментами мене сильно «накривало». Таке і зараз буває, але вже можу привести себе до ладу.
— Що тоді вам допомагало?
— Та майже нічого. Психуєш, ридаєш, встати не можеш. Навіть зробити з собою нічого не можеш! Тільки зціпити зуби та скулити собі під носа. Звісно, допомагали батьки, вони приїжджали до мене. Але від своїх думок не втечеш. Особливо вночі. Це треба було просто пережити.
Читайте також: Не послухав нікого й пішов на війну: боєць ЗСУ про 100 днів оточення, сльози після поранення та своє відродження
— Ви відразу вирішили питання з протезуванням?
— Про це почав думати через декілька місяців після поранення, заповнювати анкети різних центрів. У тому числі написав, що не проти протезуватися за кордоном. На протезування я попав у лютому 2024 року, коли був у Вінницькому госпіталі. Все вирішилось дуже швидко, сказали, що є домовленість з центром у США, і я зібрався за пару днів.
Я провів у Штатах пʼять тижнів, це разом з реабілітацією. Але ніколи не звикнеш, що у тебе нема руки. Інколи у мене виникають фантомні болі чи відчуття, що з одного місця ростуть дві руки. Головне, навчитися контролювати свої мʼязи. Зараз я можу стиснути-розтиснути кисть і повернути її вліво-вправо. Лікоть у мене механічний.
Найскладніше тим, хто залишився без ніг, у кріслі колісному. У нашому суспільстві для таких людей нічого не адаптовано — пороги, сходи, громадський транспорт. У моєму випадку адаптуватися легше. Я навіть сиджу за кермом.
Читайте також: «Найжахливіше місце для ампутованого — це метро», — тренер з акробатики, який втратив ногу на фронті
— Ви повернулися до праці машиніста?!
— Це, на жаль, вже неможливо. Я навіть не можу вилізти на локомотив. Та й там мені потрібні дві руки, бо це досить складна робота. Але я поновився в рідному депо на іншу посаду — інженера-технолога. Моє робоче місце в «Укрзалізниці» не було втрачено.
— Про що зараз мрієте?
— Хочеться перемоги та відчуття спокою. Визнання співвітчизниками того, що ми — ветерани — насправді звичайні люди й не чекаємо зайвого жалю, який тільки демотивує. Ми, у першу чергу ті, хто хоче повернутися до нормального самостійного життя.
Раніше «ФАКТИ» розповідали неймовірну історію тероборонця, який після подвійної ампутації пробіг Бостонський марафон, вийшов на танцювальний паркет і став дайвером.
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.